1 1 1 1 1 1 1 1 1 1 Rating 4.00 (2 Votes)

Мати загиблого Валентина Бондаренко: «Я ВІДЧУВАЮ СИНА, КОЛИ ВДЯГАЮ ЙОГО БЕРЦІ 43-го РОЗМІРУ». 23-річний Микола Бондаренко загинув під Авдіївкою через два місяці від початку війни, повідомляєть в Кривому Розі Наталія ШИШКА та «Домашня газета»

300622 6 min

Його мама, Валентина Бондаренко, згадує, як в перший же день війни її Колю викликали у військкомат. А наступного дня о 7-ій ранку він уже був готовий до відправки на війну. І це був той день, який повністю змінив і її життя, і подальше буття цілого роду.

«МОЖЕТЕ МЕНЕ ПРИВІТАТИ»

- Він не був у АТО, не мав бойового досвіду. Я думала, він не підпаде під мобілізацію в першу чергу. Строкову він служив у Нацгвардії в Дніпрі, вони там охороняли ракетний завод, - розказує Валентина.

Разом з чоловіком на другий ранок з початку війни вона проводжала сина на фронт.
- Там були всі мужчини у військовій формі, по 35-40 років, і тільки один наш 23-річний, одягнений по-цивільному, - згадує Валентина. - Воював він у самохідній артилерії. За тиждень до смерті казав, що можемо його привітати: він став командиром міномета і отримав підвищення у званні - зі старшого солдата став молодшим сержантом.

«МАМО, БУДЕ ВІЙНА»

Коля Бондаренко закінчив 9 класів у школі-ліцеї «Імпульс» №35, потім вчився у гірничому технікумі, після закінчення якого пішов працювати у шахту «Артем - 1». Йому не було ще й 20-ти років, коли його викликали у військкомат для проходження комісії. Він сказав, згадує мама, що не буде чекати, поки йому виповниться 20 років, піде служити в 19. Відслужив строкову, а потім ще на три роки підписав контракт. По його завершенні повернувся в шахту, але через чотири місяці сказав, що це не його.

- Під час служби вступив до КНУ на факультет інформаційних технологій. Планував, що після здобуття вищої освіти піде працювати в СБУ. Їздив, дізнавався, казав, що його обіцяли туди взяти. Дуже чекав дипломування. Днями у його однокурсників був захист. Дівчата дзвонили, казали, що вшанували пам’ять Колі хвилиною мовчання. Що будуть його завжди пам’ятати, що це дякуючи йому, дякуючи тому, що у нас тут нема бойових дій, вони захистились, - розповідає Валентина. - У школі він не був відмінником. Але хто знав нашого Колю, відмічали, що він мав правильні погляди на життя. Був світлою дитиною. І міркував так, наче він уже життя прожив, наче йому не якихось 20 з хвостиком, а років 40. Спілкуватись з ним було одне задоволення - міг годинами говорити на різні теми. Я сама йому дивувалась. А на роботі з дівчатами жартувала, що в мене хлопці такі розумні, бо від матері все беруть. Тато у нас тихенький, скромний. А Коля знав, чого хоче в житті. Вважав, що перш за все треба здобути освіту, потім подбати про роботу, про житло, знайти своє місце в соціумі. А потім вже женитись, і обов’язково по любові.

- Він мені казав ще в січні: мамо, буде війна. От побачиш, і мене заберуть в першу чергу, - згадує Валентина пророцтво сина, яке краще хай би не збувалось. Але сталося так, як він казав.

«МАМО, ТИ ЩО?»

- Тоді, 24-го, я прийшла з роботи о 10 годині (Валентина працює помічником вихователя у дитячому садку - Авт.), бо нам сказали дзвонити батькам, щоб забирали дітей додому, почалася війна. Коля збирався у військкомат. Я ще казала, щоб він пішов хоч через день-два. А він: «Мамо, ти що? Я військовозобов’язаний. Як це я не піду? Я ховатись не буду. Це війна.» Я при ньому не плакала, тому що Коля не міг переносити моїх сліз. Увечері він пішов прощатися з друзями, а я перед безсонною ніччю взялась готувати йому їжу на дві доби, - згадує Валентина.

- Ці два місяці, що він був на війні, я так тліла душею. Боже, думаю, я лягаю спати на дивані, а де моя дитина, чи він там хоч спав? - розповідає вона. - Але Коля ніколи ні на що не скаржився. «Все добре, мамо, не переживай». Ось його пост у Телеграмі: »Вона мене чекає, і я повернусь». Ми з ним були дуже близькими. Як почали росіяни стягувати війська під Донецьк, я написала йому про свої переживання і тривоги, а він відповів, що не треба за нього переживати, треба переживати за те, що відбувається в країні. Написав, що він тепер командир гармати. Спочатку він казав, що не буде голитись до кінця війни. А потім надіслав фото, де він ретельно виголений, написав, що тепер він командир і має бути іншим за приклад. Це за 10 днів до смерті. Написав: «Зараз буду новачкам проводити заняття по міномету». Він був патріот і мав дорослі погляди на життя.

«ТАК, ЦЕ МОЯ ДИТИНА»

26 квітня Валентина востаннє говорила з сином по телефону.
- Сказав як завжди: все добре, не переживай, нічого в мене не питай, мені говорити не можна. Мені здалося, що він був без настрою, і я аж образилась. А потім думаю: дурепо ти, дурепо, дитина на війні, а ти ще ображаєшся. Та й він, подумавши, мабуть, що поговорив зі мною трохи не так, через деякий час написав: «Мамо, я на позиції, говорити не можу». Обіцяв передзвонити увечері. Але не передзвонив. У них о 12-ій ночі почався бій. Гатили, казали хлопці, десь до 3-ої ночі. Тієї ночі 27 квітня він і загинув, - каже мати.

Але про це вона дізналась вже пізніше, а до того, згадує, обривала телефон сину і його побратимам, з якими тримала зв'язок. Але вони були «поза зоною». Згадує, як її колотило, як вона була сама не своя.

- Ой, Колюня... А що, вам командир не дзвонив? – вирвалось у одного з побратимів, який нарешті відповів на її дзвінок.
- Ні, не дзвонив, - сказала Валентина, одразу зрозумівши все.

Саме цей товариш приїжджав потім на похорон і просив вибачення, що не міг сказати їй правду, тому що їм заборонили командири. Самій Валентині довго довелось обривати телефон командира, який так і не відповів. Врешті-решт хлопці сказали, що в результаті осколкового поранення в голову Коля загинув на полі бою.

- Було вже пізно, вони відпочивали і чекали, коли їх заберуть з позицій, а інших привезуть. Та їх виявили і почали обстрілювати. Відходити з позицій їм не дозволили. Одному киянину відірвало руку і ногу, він кричав. Коля побіг до нього. І його самого там накрило. Мама того киянина, як і я, розшукувала свого сина, він стік кров’ю. Ще одному відірвало обидві ноги, то він зразу себе застрелив. В ту ніч разом з моїм Колею загинуло четверо, - зі слізьми на очах констатує мати. - А я переживала, що він прийде з війни з поломаною психікою. Спиртного Коля на дух не переносив, але цигарки на війні курив одну за одною. Казав, що там навіть хто не курив, то закурить. Нічого, думала я, пройде реабілітацію, головне - щоб був живий. Але сталось по-іншому.

29 квітня їй підтвердили у військовій частині, що Коля числиться в списку загиблих. А у військкоматі і наступного дня розказували, що він не числиться ні серед загиблих, ні серед поранених, ні серед зниклих безвісти. Але поспілкувавшись із хлопцями, обзвонивши морги Авдєєвки і Покровська, Бондаренки самі встановили, що їхній син знаходиться в морзі Дніпра.

- Я так голосила, щоб мені віддали тіло моєї дитини. Дуже переживала, щоб похоронити його до 9-ти днів по смерті. Страшне що робила. З моргу нас попросили скинути Коліну фотографію. А звідти прислали нам фото його руки, яка звисає з чорного мішка. По татуюванню я впізнала: так, це моя дитина, - каже Валентина.

Потім їй ще довелось обривати телефони, щоб отримати на руки письмове офіційне оповіщення про загибель сина, без якого не можна здійснити поховання. Цю похоронку їй вручили вже на кладовищі.

«ПОХОВАННЯМ ЗАЙМАЄТЬСЯ ТІЛЬКИ ЦЯ ФІРМА»

Суб’єкта господарювання для організації похорону, каже Валентина, їм вибрати не дали, у військкоматі сказали, що цим займається тільки «Ритуал Плюс». Але під цим брендом фактично надавав послуги з організації похорону ФОП, хоча у сім’ї на прикметі була інша фірма, де працює друг їхнього сина, яка готова була надати послугу на більш прийнятних умовах.

І це дуже прикрий момент, що сім’ям загиблих вказують, у кого слід замовляти послугу з організації похорону, адже йдеться про конкурентний ринок. Виходить, сім’я загиблого не вправі на власний розсуд розпорядитись допомогою в 20 тисяч гривень, яка надається з бюджету на поховання.

Щоправда, проблем з оплатою за могилу згідно з офіційною розцінкою не виникло: у райвиконкомі сім’ї видали реквізити для сплати за могилу - і їхати у відділ замовлень КП «Ритуал Сервіс Плюс» (не плутати з «Ритуал Плюс») не довелось, оплата була здійснена через банківське відділення. Чому таким чином, видаючи реквізити на кладовищі, не можна організувати сплату за могили для всіх, залишається тільки гадати.

Іще: ФОП, який під брендом «Ритуал Плюс» надавав послуги з організації похорону, взяв 500 гривень за опускання гроба. Тоді як в суму 1922 гривні, яка сплачується комунальному підприємству «Ритуал Сервіс Плюс» за могилу, згідно з відповідним рішенням міськвиконкому, окрім викопування ями, входить опускання гроба з тілом покійного, закопування, формування надмогильного насипу і одноразове прибирання коло могили. Тобто, виходить, двічі заплачено за одне і те ж.
«Наші діти гинуть, а вони заробляють гроші», - констатує Валентина.

«НЕ БУДЕ ПРОДОВЖЕННЯ РОДУ - ХАЙ БУДЕ ВУЛИЦЯ ІМЕНІ СИНА»

- Мені досі здається, що Коля на війні. Я весь час казала, що він у нас везунчик, що він буде живий... Зараз у мене в душі порожнеча. Просто порожнеча. Немає такого, як раніше, що щось планували, мріяли. На роботу підеш - хочеться додому, додому прийдеш- хочеться кричать на всю хату. Зараз живеш як якась деревина. Коля був у армії, коли ми купили ще одну квартиру. А тепер та квартира взагалі не треба. Не буде внуків, продовження роду Бондаренка. Коля у мого чоловіка був єдиним сином. От я і кажу чоловікові, що давай звернемось, щоб у пам’ять про нашого сина його іменем назвали вулицю. Будь-яку в нашому Покровському районі. Я читала, що аж понад 400 вулиць по місту підлягають перейменуванню, - каже Валентина.

- Ось Коліні грамоти, характеристики, - показує вона. - Він з дитинства мріяв бути військовим. Батькову форму одягати любив. Оце його останнє фото. І на шахті його любили, дорослий був не по роках. У нас вся надія на Колю була. А тепер життя стало беззмістовним і порожнім. Як подумаю, що більше він в хату не зайде і внуків не буде... Батько й досі прийде з роботи, поїсть і сидить плаче. Що таке мати одного сина і того втратити. Ось Коліна відзнака посмертно «За заслуги перед містом», іще, казали хлопці, командир представив Колю на нагородження посмертно орденом «За мужність». Ось він посміхається. Я так любила, коли він посміхається. Його товариш, він тут підписаний у мене як «солдат Сергій», дзвонить мені кожен день. Ось ще один пише, що не забуде про мене і не залишить в біді, - показує Валентина те, чим вона живе після 27 квітня.
Загибель сина стала для неї таким стресом, що без допомоги фахівців вона самотужки не вибралась би з того стану, в якому опинилась. Каже, вдягає синові берці 43-го розміру, вдягає каску і ходить по квартирі.

- Так він наче рядом зі мною. Я його відчуваю, коли взуваю його берці. Каску одягаю - як можна було її носити, така важелезна? Або вдягаю його прострелену панамку, - каже Валентина. - Я так хочу пройти те, що пройшла моя дитина. Хлопці кажуть: і не думайте, це дуже тяжко. А я хочу, от хочу, щоб воно через мене пройшло. Те, що Коля пройшов. Хлопці пообіцяли, що як будуть живі, то після війни поїдемо на те місце, де Коля загинув. 27 травня, якраз був місяць, як син загинув, я не спала і чекала саме того часу, коли це сталось. І в мене було таке відчуття, що тіло моє лежить на дивані, а я вся там. Прямо наче там на землю лягла і лежу, - ділиться Валентина.

Вона навіть сама трохи здивована тим, який слід по собі серед бойових товаришів за якихось два місяці залишив її син. Але хлопці кажуть: таких, як Коля, зустрінеш не кожен день.

«ТИ БАЧИЛА Б ОЧІ ТИХ ДІТЕЙ»

Вони дзвонять їй часто, називають мамою. Розказують, що тіла загиблих, бува, через бої не можуть вивезти по три дні.

І прямо під час нашої розмови їй по Вайберу приходить голосове повідомлення: «Бажаю здоров’я, Олександрівна. Що ви там, як у вас діла? У мене все добре, мамуль. Наївся, виспався. Пацани шашлик жарили, кабана зарізали. Тут свині самі ходять, пасуться».

- У нього мама в селі під окупацією в Запорізькій області, каже, не дай бог його не стане, то мама і поховати не зможе, - коментує Валентина. - Він питав, чи можна мене мамою називати, у нього мама також Валя, казав, що в нього тепер дві мамки. Так він коли Олександрівною називає, а коли мамулічкою. «Бодрий ранок, мамулічка. Вставайте з Колею (це про чоловіка - Авт.), робіть зарядку». Питає, що там на роботі. Такий. Вони ж там евакуювали дітей, так мій Коля зізнався хлопцям, що після війни хоче усиновити дитину. Це мені інший його товариш розказав, ось він у мене записаний як «солдат Тімоха». Та я знала про це. Мені Коля казав: «Мамо, ти бачила б очі тих дітей».

Валентина переказує плани Коліних побратимів на після війни і знову висловлює неймовірне.

- Хочеться туди до них потрапити. Через себе пропустить те, що син пройшов. Війну. Відчути те, що він пройшов, отой страх, все. В мене навіть чоловік цього боїться, а я ні. Я хочу. Саме туди, де він загинув. Головне, щоб хлопці були живі.

- І щоб та територія, - кажу, - була нашою.
- Буде, - впевнена Валентина.

Наталія ШИШКА,
«Домашня газета»,
ДАЙДЖЕСТ,
спеціально для рубрики
Новини Кривого Рогу
сайту Весь Кривий Ріг

Коментарі   

0 #2 Надія 04.07.2022, 22:52
Дуже жаль молодих хлопців.Царствіє їм небесне.Слава Героям України.
Цитата
+1 #1 наталя 01.07.2022, 12:51
світла пам'ять нашим хлопцям
Цитата

Додати коментар