1 1 1 1 1 1 1 1 1 1 Rating 0.00 (0 Votes)

Настоятель храму Святого Миколая Чудотворця Української греко-католицької церкви Іван Талайло: «МЕНІ ЗДАЄТЬСЯ, ЩО ЛЕГШЕ ПОБУДУВАТИ ХРАМ З ЦЕГЛИ, АНІЖ ПОЯСНИТИ ЛЮДИНІ, ЩОБ ВОНА ПРАВИЛЬНО ЙШЛА ДО БОГА, ТОМУ ЩО ЯК У ДОНЕЦЬКУ, ТАК І ТУТ ЛЮДИ ПОЄДНУЮТЬ У СОБІ НЕПОЄДНУВАНІ РЕЧІ»

140521 4 min

На Великдень у церкві Святого Миколая Чудотворця Української греко-католицької церкви на вул. Івана Франка було людно і досить гамірно. Багато дітей та підлітків. Хоча будівництво храму не доведено до кінця, завмерло. Натомість кипить життя у іншій будівлі, яка називається «Рідна хата», де закладаються цікаві традиції просвітництва, ламаючи уявлення про церкву як місце, де сильно тхне ладаном і вештаються переважно бабусі в хустинках. Не кажучи вже про те, що 31-річний о. Іван (Талайло) зовсім не вписується в типовий образ тутешніх священників як своїм почуттям гумору, так і взагалі манерою поведінки та спілкування. Було цікаво дізнатись, які шляхи привели його в Кривий Ріг, і чи надовго.

- ЗВІДКИ ВИ РОДОМ, І ЯК, ВЛАСНЕ, СТАЛИ СВЯЩЕННИКОМ?

- Я виріс на Львівщині, Сколівський район, в горах. Священником як став? Не можу розказати особливу історію, сказати, що був знак, - не було. Змалку дідусь мене так виховував, потім я допомагав місцевому священику у вівтарі, а коли закінчував школу, то навіть не розглядав інші варіанти. Хоча вступив був у Львівський університет ім. Франка на геологію, географію, історію. Вступив і... поїхав у монастир. Два роки жив у монастирі на Франківщині і вчився в семінарії. Потім перевівся в Дрогобич, де в 2013 році закінчив семінарію, а на початку 2014 року місцевий єпископ висвятив мене на священика.

А паралельно, поки вчився в семінарії, я їздив у Донецьк. На Різдво, на Великдень. У нас зараз тут є двоє хлопців - приїхали з Дрогобича. Так і я їздив.

- ЯК ХТО?

- Як семінарист. Допомагали там вертепи на Різдво влаштовувати, на Великдень гаївки. Різні традиційні християнські святкування. А як закінчував семінарію, то теж не було питань: я знав точно, що їду в Донецьк, бо вже їздив туди п’ять років і бачив себе там потрібним.

Коли на початку квітня 2014 року я приїхав у Донецьк, вже були блокпости. Я туди, а люди з торбами звідти. Вже літом стала так звана республіка.

Я служив там по 2016 рік. Нас, священників Української греко-католицької церкви, у Донецьку було більше 10, і єпископ наш був, загалом півдесятка храмів. Тобто діяльність велась - не порівняти з Кривим Рогом. Парафія там існувала з 2001 року, досить солідна громада була.

Але щораз, то важчі часи приходили. Щодо нас як української церкви на загал позитивно відгукувались, хоча не все було так ідеально. І літом 2014-го з багатьох міст, де зараз є так звана республіка, священики повиїжджали, більшість примусово, і єпископ наш поїхав - планував повернутися, але не зміг. Його хату в Донецьку забрали, автомобіль також.
От порівняно недавно з полону відпустили журналіста Станіслава Асєєва - він багато говорить про концтабір «Ізоляція» на вул. Свєтлого путі. Я часто про це місце згадую.

Деякі речі не забуваються. Не можу казати багато подробиць, тому що ще не час. Колись... Владика каже: напиши книжку. Колись, може, напишу.
Ми просто священики. Коли зрозуміли, що я просто закінчив семінарію і приїхав служити, навіть вибачалися, відпустили і дозволили служити.

- АЛЕ ВСЕ Ж ТАКИ ВИ ТАМ НАДОВГО НЕ ЗАТРИМАЛИСЬ?

- Я виїжджав до сім’ї, до дітей. Потім знов заїжджав. Так півтора роки. І воно дуже складно психологічно. Чому? Ти в так званій республіці їдеш через блокпости, а в хлопців з того ДНРу питання: львівська прописка, что ти тут дєлаєш? Приїжджаєш на наші блокпости, а наші хлопці теж дивляться: львівська прописка - щось тут не те. Не було довіри. Зрозуміло, війна. Але ми там служили, і була потреба, і є потреба зараз - там священники служать.

- ЯК ЖЕ ВИ ОПИНИЛИСЯ В КРИВОМУ РОЗІ?

- В семінарії є курс місіології, коли ми говоримо про території, де є потреба починати розвиток церкви з нуля. З заходу на схід ніхто нікого не відсилає насильно. Такого нема, що закінчуєш семінарію - і їдеш. Якщо є бажання, можеш їхати. На три роки, на п’ять чи сім, на скільки хочеш. І перший раз я їхав на п’ять років на Донеччину. Але в 2016 році відчув, що свою роль там виконав. Спитався нашого єпископа: куди треба? Мені назвали на вибір кілька міст. «В Кривий Ріг поїдеш?» Я до того ніколи не був у Кривому Розі.

- ТОБТО, ВИ ВИБРАЛИ КРИВИЙ РІГ, НЕ ЗНАЮЧИ, ЩО ЦЕ ЗА МІСТО, НЕ БУДУЧИ ТУТ ЖОДНОГО РАЗУ?

- Так.

- ОЦЯ ЦЕРКВА НА ТОЙ МОМЕНТ УЖЕ БУДУВАЛАСЬ, ЧИ НІ?

- Коли я приїхав у Кривий Ріг, тут були вже дві наші церкви. Ми з владикою роздумували про те, що місто велике, було б добре, якби була третя церква. «Ти заснуєш?» Я попробую, кажу. Документально ми заснували, через область десь за півроку все пройшли. Потім постало питання: якщо є заснована громада офіційно, то треба десь збиратися і молитися. І я вже не йшов тим шляхом, що попередні священники, пробуючи через міську раду дістати землю. З їхнього досвіду я зрозумів, що це на 99% нереально. Тому на початку 2017 року я просто придбав ділянку зі старою хатиною, де кімнатку відремонтували і почали службу. На першій службі - троє людей. А вчора, наприклад, на Великдень, було 75.

Мені здається, легше побудувати храм з цегли, аніж пояснити людині, щоб вона правильно йшла до Бога. Тому що як у Донецьку, так і тут люди поєднують в собі непоєднувані речі.
Робота складна. Але тішусь, коли бачу, що людина змінюється.

- ВАША СІМ’Я ДОСІ НА ЛЬВІВЩИНІ?

- Ні, зі мною, нема небезпеки. В Донецьк із сім’єю добре, що не поїхав. Бо була б можливість тиску на мене. А тут, Богу дякувати, є вже і житло для священника.

- КОЛИ ПОЧАЛИ БУДУВАТИ ХРАМ, І ЧОМУ БУДІВНИЦТВО ЗУПИНИЛОСЬ?

- Пізньої осені 2018 року залили фундамент. Зараз я маю 5,5 тисячі доларів боргу. Йшла зима, треба було накрити.

- І ДІЙСНО ВЖЕ МАЛИ НАМІР ЗВІДСИ ВИЇЖДЖАТИ?

- Коли я приїхав у Кривий Ріг, ми займались благодійним фондом «Карітас», допомагали переселенцям, праці було багато, але я не відчував себе тут потрібним. Тобто, я бачив, що цю роботу може виконати і інша людина, я тут не зовсім потрібен. Були моменти, що думав: можливо, в іншому місці буду потрібніший. І я попросив поради у старшого священника. Він 18 грудня мені каже: ти собі постав певний час, наприклад, місяць. І проси Бога, щоб він тобі підказав, і дивись, який буде знак: якщо не буде лежати душа, то краще їхати. І от 19 грудня дзвонить мені авторитетна людина в Україні, не політик. Каже, я знаю, що у вас є парафія, що вам треба землю, - я вам пожертвую 10 тисяч доларів на землю. І для мене це був знак. Після того ми купили одну ділянку, потім за рік другу. Тут у старій хаті раніше збирались наркомани, я десь маю фотографію - в одній кімнаті валялось 40 шприців.

- АЛЕ НА СЬОГОДНІ Є СТІНИ ЦЕРКВИ, КУПОЛ І БОРГ.

- Так, всередині нема ще нічого. Але я їздив на навчання і отримав грант на цей будинок. Це була освітньо-грантова програма »Студії живої парафії», де я проходив Школу відповідального служіння, вона реалізовується БО «Львівська освітня фундація». Вони допомагали, спочатку 20 тисяч гривень, потім 100 тисяч гривень. І останнє - це пів мільйона гривень на цей будинок.

- ВІН У ВАС НАЗИВАЄТЬСЯ «РІДНА ХАТА»?

- Так. Соціально-пасторальний центр.
Знаєте, в 2016-2017 році ми тут фурами роздавали продукти переселенцям, роздали понад 3 мільйони гривень у натуральному вираженні. Коли я занурився в ту роботу, ділянка рік стояла, ніхто нічого не робив. Я вирішив, що все-таки потрібна спочатку церква як спільнота, а вже тоді, як будуть люди в тій церкві, потрібен храм як будівля.

- НУ І ВДАЛОСЯ СТВОРИТИ ГРОМАДУ?

- Зараз я бачу, як воно росте, і найбільше підтримують люди, які теж горять бажанням, що воно треба. А друге - підтримує Бог. Я, певно, вам першій розкажу, бо це зовсім недавня історія. Днями прийшов чоловік місцевий і каже, що приніс пожертву на храм. А дружина того чоловіка розказала: йому снився сон, і в тому сні йому хтось сказав, що він і його сусід Юра мають допомогти будувати храм. Той чоловік приніс пожертву 4 тисячі доларів. Якщо людям сняться такі сни, то це Божа справа, і вона буде завершена рано чи пізно.

- ПРО ВАШУ ЦЕРКВУ Я ДІЗНАЛАСЬ, КОЛИ БРАЛА ІНТЕРВ’Ю У ПСИХОЛОГА ТЕТЯНИ ДЕНИСЮК, ЯКА, Я ЦЬОМУ ЗДИВУВАЛАСЬ, ТУТ У ВАС ПРАЦЮЄ З ДІТЬМИ І СІМ’ЯМИ ЗАГИБЛИХ.

- Так, психологи тут працюють двічі на місяць, раз приходять діти з батьками, другий раз тільки дорослі. Йдеться про духовно-психологічну реабілітацію. Я бачу, що люди задоволені.

- У ВАС ТУТ І ОСЕРЕДОК ПЛАСТУНІВ, ТАК?

- ПЛАСТ (Національна скаутська організація України - Авт.) у Кривому Розі був заснований до мого приїзду сюди. Але коли я поставив за мету шукати тут спільноту, я знайшов пластунів. Спільноту з правильними ідеалами: Бог і Україна. І тому я теж став пластуном, і зараз я в ПЛАСТі капелан. Ми з о. Романом Бацвіном з ПЦУ по черзі, рік я, рік він, опікуємось ПЛАСТом. ПЛАСТ є позаконфесійна організація, ми там з багатьма людьми познайомились, почали співпрацювати, багато людей допомагають ПЛАСТу. Їм треба приміщення, десь збиратись, будь ласка, я для того і будував це приміщення, для таких цілей.

Церква - це не тільки запах ладану, як ви кажете. Це ще вертепи, це літні табори, це всецерковний фестиваль «Вітер надії», який ми тут проводили. Ми тут одні об’єднали сім областей, виступали, була трансляція на всі континенти, крім Антарктиди. Про нас вже знає вся церква, і це тішить, бо ти з нуля почав парафію. Але церква жива.

- ЦЕ У ВАС СВІДОМА УСТАНОВКА - ЗАЛУЧАТИ ДО ЦЕРКВИ МОЛОДЬ?

- Літні люди мають усталені погляди на життя, їх змінити дуже складно. А для молоді ми тут влаштовуємо, наприклад, одноденні міні-табори. Останній молодь сама назвала - «Коло святих». Ми тут дивились фільм, співали пісні, розводили багаття, жарили ковбаски, ночували на карематах. Зранку сповідь, причастя, служба. Підліткам це підходить, їм складно просто стояти дві-три години. А так вони тут ганяють м’яча, в теніс граєм, настільний футбол. І, звичайно, молитва. Тоді вони питають: «Коли ще?»

- КАЖУТЬ, ВИ ДУЖЕ АКТИВНИЙ В ГРОМАДСЬКО-ПОЛІТИЧНОМУ ЖИТТІ МІСТА, НЕ ПРОПУСКАЄТЕ ПУБЛІЧНІ ЗАХОДИ З ІНІЦІАТИВИ ГРОМАДСЬКОСТІ, ТАК?

- В політичних заходах не брав участі жодного разу. Мене цікавить, коли збираються на День героїв Небесної сотні, День добровольця, День пам’яті жертв Голодомору. Коли я зрозумів, що це важливо? Я одного разу долучився випадково, коли, так це виглядало, декілька людей вийшло сказати, які москалі погані. Мені здається, цього мало - тільки казати, що Росія ворог. І я так кажу, що Росія ворог, але ми не можемо розвивати нашу державність, тільки кажучи, що Росія ворог. Треба говорити про фундамент, на якому ми будуємо свою державність.

- ЯКЩО ПОРІВНЯТИ ЛЬВІВЩИНУ І НАШЕ МІСТО: В ЯКОМУ ПРОПОРЦІЙНОМУ СПІВВІДНОШЕННІ ПРЕДСТАВЛЕНА УПЦ МОСКОВСЬКОГО ПАТРІАРХАТУ І ВАША КОНФЕСІЯ?

- Там великий відсоток - греко-католицька церква, а тут навпаки, УПЦ МП. Тут є і інші конфесії, звичайно, широко представлені протестантські спільноти. Протестантів дуже багато. Вони часто не обтяжують себе будівництвом храму чи Дому молитви. Просто орендують приміщення і збираються в офісах.

- ПАМ’ЯТАЄТЕ, ЯК ПИСЬМЕННИЦЯ ЛАРИСА НІЦОЙ, ЯКА НЕЩОДАВНО МАЛА ЗУСТРІЧІ У ВАШІЙ «РІДНІЙ ХАТІ», СКАЗАЛА, ЩО У КРИВОГО РОГУ ЩОСЬ Є, АЛЕ ВОНА ЩЕ НЕ ЗРОЗУМІЛА, ЩО САМЕ. А ВИ ВЖЕ ЗРОЗУМІЛИ?

- Тут щоб щось знайти, треба бути дуже уважним. Бо те добре, що є, воно не на поверхні. І дуже сильна проблема, яку я бачу: це розділення. Всіх і вся. Я навіть думав, що війна може об’єднати. І війна не об’єднує. АТО-шники розділені. Родини загиблих, і ті розділені. Мені важко про це навіть говорити, бо у нас війна, а люди, дивишся, гризуться між собою. Козацтво наше розділено. А як у храмі зустрічаються люди з різними поглядами, деколи навіть не стоять поруч, чи взагалі перестають приходити, бо той, хто не подобається, теж туди ходить.

Ми так не збудуємо чогось великого. Мені здається, якраз над цим треба працювати, максимально єднати людей, і тоді як кожен зокрема, так і всі разом зможемо жити краще.

Наталія ШИШКА,
«Домашня газета»,
ДАЙДЖЕСТ,
спеціально для рубрики
Новини Кривого Рогу
сайту Весь Кривий Ріг

Добавить комментарий